am: 8.8.[19]41
Ort: Gaiszin Ukraine
Land: Russland
Допит генерал-полковника російського генерала Івана Миколайовича Мусищенка (в центрі), захопленого під час бойових дій у Умані, співробітниками вермахту
Verhör eines gefangenen sowjetischen Generals der 6. russischen Armee.
Допит захопленого радянського генерала 6-ї російської армії.
Військовополонені на вулицях Гайсина в 1941 р
Свідчення Оберфельдфебеля Лео Мелларта з 2-ї роти 228-го піхотного полку 101-ї піхотної дивізії такого змісту:
Полонені з Уманського котла. Свідчення солдата, якого вивезли в Німетчину і він там і залишився«С 21 по 28 августа 1941 г. я находился на эвакуационном пункте Гайсин под Уманью. Там как раз завершился бой на окружение. Ежечасно в пересыльный лагерь военнопленных Гайсин поступало 2000-3000 пленных, которые должны были быть снабжены продовольствием и переправлены дальше. Из-за плохой организации со стороны немецких военных инстанций к вечеру 27 августа 1941 г. скопилось около 8000 пленных. Для них не было продовольствия; несмотря на жару, они были согнаны на участке, на котором нормально могли разместиться лишь 500—800 человек. Ночью я проснулся от криков и стрельбы. Я вышел наружу и увидел как стоящие недалеко 2 или 3 зенитные батареи, на вооружении каждой из которых находилось по 4 85-мм орудия, ведут огонь прямой наводкой по находящимся в накопителе пленным, поскольку те, якобы, пытались совершить побег. Ответственность за эту подлость, как мне тогда сказали, несет комендант города Гайсин. Как я узнал позднее от караульных, в результате этого преступления было убито или тяжело ранено около 1000-1500 человек»
Нюрнбергский процес Збірник матеріалів в 8-ми томах Т 4
На околицях невідомого міста, де недавно існувала ферма, німці створили табір для військовополонених. Тут тримали полонених, які будували дороги. Вони були обтянуті колючим дротом, виставили вежі з кулеметами і годинниками ... Навколо табору стояв натовп людей - жінок, дітей, людей похилого віку. Вони принесли хліб, молоко, вдивлялися в цьому виснажених людей, хотіли дізнатися кого-небудь зі своїх родичів, але їх відганяли, Годувати в таборі не дозволяли, воду теж не дававали. Тільки для комісаріату в іржавий горщик раз на день вони готували вівсяну кашу. Для цієї "каші" була дуже довга черга. Один з полонених підбіг ближче до котла і вже хотів отримати «кашу» як пролунав постріл, і він мертвий упав в котел з кашею. Піднявся крик. У ході пішли приклади, багнети, дубинки. Незабаром на котлі було ще шість трупів.
На землі валялись опухлі сухими губами люди, просили води. По таборі ходили санітарії з носилками і збирали мертвих.
Біля табору знаходилася яма, з якої місцеві жителі брали глину. На дні ями була брудна смердюча вода з давних дощів. Нас зігнали туди. Незабаром ця рідина була випита. Ночували також тут, на дні ями. Вранці на край ями підводили чахлих та хворих коней, їх вбивали і кидали в яму. Ув'язнені, які могли варили конину. Через три дні яма була поховна з трупів, тварин та людей, стов великий сморід, і ніхто не був прибраний.
Одного ранку нас всіх построїли, дали по буханці хліба на троїх, і кудись погнали. Конвой постійно стріляв і бив штиками, тих в’язнів, які відставали. До вечора вони увійшли до великого села з церквою. Село називалося Терлиця. У дзвінці були отвори з куль, кам'яні споруди - рябвіли від дир куль. Ми вийшли за село на поле. Недавно тут закінчились бої. Виснажені і голодні тут ми і переночували.
Зі сходом сонця всі стали в чергу. Хто перший почав щось отримувати. Півлітра холодної несолоної баланди нам вливали в банки, каски, пілотки або шматок згорнутого намета, словом, що у кого було. Коли закінчилась баланда, почали даваи воду. Через день нас погнали на Гайсин.
Повільно, як похоронна процесія, рухається стовп ув'язнених. З боків дороги вирощувались буряк, картоплю, в покосах - пшениця. Все більше і більше ставало людей, які не могли рухатися, падали на землю. Фріци били їх ногами. Прикладами. А ті, хто не вставав, вони стріляли.
До вечора наступного дня ми потрапляли в Гайсин. Зайшли в конюшню. Перша сотня ув’язнених отримала по огірку і по шматку цільного хліба, решта не отримали і це. В конюшні працював водопровід, німці негайно закрили його. Замість того, щоб дати нам воду, німці запустили собак, вони рвали всіх підряд. Шум, плач. Забігли фріци, почали все прибирати. І знову кров і знову вбивства.
Ранок. Черга за баландою. Сили немає стояти, я сідаю на землю і повільно сунусь сидячи за чергою, на шляху я шукаю пшеницю зерна. Я знайшов дванадцять зерен, поклав у рот і ретельно пережовую їх зубами. Жінка підійшла до черги, роздала відро яблук. Дивно, але - німець мовчав. "Після сніданку", нас вишукували на плоші міста Гайсин сфотографували і погнали далі. Одне селище на нашому шляху було попереджене, щоб погодувати в'язнів. Коли ми підходили туди, всі побачили, як везуть візки автомобілі в кінці села. Німці кинули нам хліб, огірки, помідори, жінки дали нам молоко, квас. Ми почали переїдати. Їли все підряд - сирове і варене. Кисле і солодке, солоне і прісне. Поспішали з'їсти. Наповнивши кишені їжею, ми знову почали рухатися. Кілометрів через П'ять у багатьох почалась діарея, біль у животі, блювота. Деякі впали на дорогу у болісних конвульсіях і померли. Ночівля в іншій конюшні. Вранці знову вишикувались і знов погнали. Сказали, що того вечора будемо в Вінниці.
Полонені солдати у Вінниці, липень 1941
Stets zu erschieBen sind Frauen, die in der Roten Armee dienen» Gestandmsse deutscher Knegsgefangener uber lhren Einsatz an der Ostfront — Hamburg, 1995
