Ананій Волинець всією душею приймав автивну участь в театральній творчості Гайсинщини.
(внизу в центрі)
Ананій Волинець з дружиною Ольгою.
В національно-визвольному русі Подільського краю періоду української демократичної революції 1917-1920 років однією з чільних є легендарна постать Ананія Волинця - громадського і політичного активіста, непересічного військового провідника-самородка.
Народився він в 1894 року в багатодітній і працьовитій сім’ї карбівського, що на благословеній Гайсинщині, селянина-середняка. Окрім нього у цій незвичній родині завзятих працелюбів і палких патріотів, що складалася з чотирьох синів і стількох же дочок, мужніми і відданими життєвій правді зросли ще два брати Ананія Гавриловича - Олексій, розстріляний більшовицькою ЧК в 1921 році за участь у повстанських змаганнях, та Ілько, репресований енкаведистами у 30-му як «ворог народу». А їхню сестру Ганну, арештовану 8 вересня 1937 року й засуджену на 8 літ сталінських таборів, радянська тоталітарна система знищила тільки за те, що була дружиною відомого тоді на все Поділля ватажка народних месників Гиви-Плахотнюка. Подальша доля цієї жінки-страдниці невідома й досі.
Як свідчать архівні матеріали, майбутній атаман навчався у сільській церковнопарафіяльній школі, однокласній міністеріальній в сусідньому Кисляку, а потім - в двокласній Гайсинській, закінчивши її на весні 1908-го. Опісля майже 3 роки допомагає батькові вести домашне господарство, добуваючи тяжкою, але чесною працею хліб для прожиття. Згодом деякий час хлопець обіймає посаду помічника діловода Гайсинського повітового лісництва. Та добра загальна освіта і, найголовніше, непереборне бажання здобути глибші, грунтовні знання й отримати спеціальний фах восени 1913 року приводять Ананія до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища. Наполегливий і цілеспрямований юнак, залюблений з дитинства у землю і непросте хліборобське ремесло, невдовзі зарекомендував себе не лише здібним і сумлінним учнем, а й свідомим українцем, поринувши у небезпечний вир громадсько-політичного життя. Разом зі своїми однодумцями він редагує шкільний підпільний журнал «Наше життя».
З падінням цірського самодержавства Ананій повертається додому. Діяльний і небайдужий до складний суспільних процесів, що охопили Україну. Окрилений давно вимріяною надією на повну свободу козацької держави, в її таку вже близьку тепер реальність, він намагається вкласти і свою дещицю в наближення власних сподівань: без найменших вагань вступає до партії українських соціал-революціонерів, пристає до Гайсинського революційного комітету, де виконує обов’язки секретаря. В середені 1917-го, коли на гайсинщині встановлюється влада есерів, Волинця призначають заступником повітового коміссара Тимчасового уряду (в облдержархіві зберігається лист від 2 жовтня 1917 року за його підписом, адресований міському голові демобілізаційного комітету). У цей же час йому доручено очолювати і крайову міліцію.
Як справжній патріот Волинець відгукується на заклик Центральної Ради про організацію Вільного козацтва. Завдяки його зусиллям до лав тереторіального козацького формування вливається близько п’яти тисяч чоловік, взявши тутешнє населення під надійний захист від численних тоді мародерів.
В березені 1918-го після одужання (лікувався в Києві від гострого запалення легенів) за мандатом Центральної Ради молодий революціонер здійснює інспекцію місцевих органів влади у Києвській і Подільській губерніях. Та гетманський переворот, вчинений генералом Павлом Скоропатським, застає його на Черкащині і змушує повернутися додому. Але він не відмовляється від боротьби і в нових, що склалися, політичних умовах. За наказом із столиці, створивши в листопаді 1918 року, з рахнівських селян, повстанський загін у 250 чоловік при 4-х кулеметах, Ананій Волинець виступає проти гетманської ад міністрації і безкровно захоплює Гайсин. До непокірних системі борців переходить 10-й Липовецький полк, який деслокувався у містечку, а це три курені піхотинців, кіннотники в 200 шабель, важке озброєння (1 гармата і 30 станкових кулеметів).
Довідавшись від повітового комісара про воєнний успіх Волинця, головний атаман Симон Петлюра своєю телеграмою вітає Ананія і призначає командиром краєвих повстанців, підпорядкувавши їх 2-му Подільському корпусу генерала Ярошевича. Згодом із загону Волинця у Вінниці комплектується 61-й Гайсинський полк, а 24-річному його провідникові присвоюється звання підполковника.
Перше бойове хрещення щойно організований підрозділ отримав у Літинсько-Литківсько-Меджибізькому районі. придушуючи у тяжких зіткненнях більшовицькі виступи. Із завершенням операції з’єднання Ананія Гавриловича у лютому 1919-го перекидається під Рівне у розпорядження отамана Оскілка. Далі - знову бої. Зокрема, в окрузі Косто- поля і Сарн 19-та дивізія Добрянського, до складу котрої входив і полк Волинця, веде запеклі поєдинки з червоними і в березні відкидає їх за Прип’ять.
Проте у квітні більшовики проривають фронт. Волинець, відступаючи на південь, по дорозі зі своїми людьми ліквідовує їх розрізнені групи, склади і комунікації. Незабаром побіля Ситковець його та загони галичанина Голуба і підполковника Лисогора зливаються у Гайсинсько-Братславську бригаду. Звільнивши від червоноармійців Немирів і Братслав, вона розформовується.
11 травня 1919 року бійці Волинця штурмують Гайсин. Незважаючи на впертий опір більшовиків, що сильним кулеметним вогнем полива наступаючих із церковних дзвіниць, після запеклого нічного бою ті покинули місто, втративши убитими секретаря партосе- редку Вдовиченка і військового комісара Міхейкіна. Наступного дня в храмі Святої Покрови на честь переможців відслужено молебень. Перед прехожанами та козаками з палкою патріотичною промовою виступив їх земляк Ананій Волинець, закликавши присутніх продовжити рішучу боротьбу за незалежність посталої Української держави. Та чимало селян, вислухавши щире звернення, розійшлися по домівках. Розчарований атаман вигукнув їм в слід: «Люди! Що ви робите?! Згадаєте мої слова, та буде пізно!» Потім провідник виголосив коротке слово до вояків: «Клянемося, козаки! Краще померти за рідну неньку Україну, ніж скласти зброю!»
Наче гайдамаки Залізняка і гонти чи сміливі месники Кармелюка, гуляли Поділлям побратими Волинця, прогнавши новітніх окупантів з Ладижина, Теплика, Гранова, Даше- ва, Китайгорода, Хмільника й інших поселень. В здобутих містах і селах вони настановили свою адміністрацію, вживали заходів для підтримки громадського порядку. Ось лише один з фактів: телеграмою осавула Янковського, датованою 22 травня 1919-го від імені підполковника Волинця голові Салиської управи, приставниках сіл Гнатівки і Мазепи- нець пропонувалося взяти на облік увесь хліб в Одайській економії і негайно приступити до молотьби, продавши збіжжя по доступних цінах найбіднішому населенню.
Тим часом червоне командування серьозно стурбоване активністю повстанців, знімає з фронту і кидає проти них 7-й пехотний полк. Саме у бою з ним підполковник з повна проявив свій військовий хист: удаваним відступом він заманює противника в ліси північніше Гайсина і майже повністю знищує його. В повіті відновлюється українська влада.
Слід зазначити, що до середини липня 1919 року місто переходило з одних рук в інші ще 8 разів, аж поки його не візьме переважаючої силою (2000 шабель і 800 багнетів) Таращанська бригада. Розуміючи, що з нею не впоратися, Волинець розпускає хлопців по домівках, а сам з невеликим загоном приймає нерівний бій у Кисляку, звідусіль оточеному щорсівцями. З 60-ти бійців на чолі з атаманом, які кинулися на прорив ворожого кільця, в живих залишилися тільки троє. З двома із них очільник заховався в лісі, вибравшись з нього лише завдяки коневі з попущеним поводом.
Не упіймавши отамана, більшовики зігнали ненависть на мирних мешканцях, стягнувши з них непомірну продовольчу контрибуцію. Та до далекого Пітера вантаж так і не дійшов: уночі на станцію Гайворон, в ході заміни паровоза, зненацька напав з козаками Волинець і захопив увесь потяг.
Поповнивши сили, Ананій Гаврилович згодом заволодів Гайсином, відновивши у ньому народне самоврядування. 16 червня 1919-го тут скликається повітовий селянський з’їзд, що обрав владний орган - повітову раду з 70 осіб. Роботу її виконкому спрямовує двоюрідний брат Волинця есер Іван Миколайчук. крім того, він приступив до випуску часопису «Повстанець» (нині - це бібліографічна рідкість).
Сучасники відзначали і неаби який особистий героїзм й відвагу народних захисників, особливо їх ватажка: під виглядом старого діда, котрий йшов до міста збувати цибулю чи сліпого лірника, той, ризикуючи життям, часто ходив у розвідку. Славилися мужністю і його бойові соратники: Федір Мединський (адьютант отамана), розстріляний 1928 року, Василь Голенко, Хтома Кирилюк, Яків Сільвеструк, Сидір Ксендзюк, Пилип Вишнюк та інші. До речі, Вишнюк брав у часть у революційних подіях 1905-го. За вбивство царського стражника був засудженний на довічну каторгу, звідки звільнився після 1917 року, повернувшись у рідну Чечелівку. Згодом він вступає до загону Волинця. Загинув 1921-го від рук комуністів.
У липні-вересні 1919 року з числа місцевих патріотів формується 13-й Гайсинський піхотний полк (3000 багнетів і 300 шабель), якій підлягає Генеральному штабові національного регулярного війська (брав участь у боях поблизу Христинівки). Надалі, через розбіжність у поглядах з начальником штабу Юрком Тютюнником щодо тактики воєнних дій, Ананій Гаврилович залишає підрозділ і за наказом військового міністру В. Сальського направляється на Гайсинщину для організації антибільшовицького підпілля.
[Джерело: vlasno.info]Загін прийшлося тимчасово розпустити, але була оголошена мобілізація по довколишніх селах, на яку відгукнулося 4,5 тис. селян. Кілька разів погано озброєні загони з місцевих гречкосіїв намагалися взяти Гайсин, але більшовики присилали допомогу і люди Волинця відступали. Нарешті отаману вдається об'єднатися із загоном колишнього полковника 56-го Немирівського полку Лисогора та створити Гайсинсько-Немирівську бригаду чисельністю до 600 багнетів. Разом вони відбивають Немирів, Брацлав, а потім і рідний Гайсин. У місті Волинець скликає сеянський з'їзд, навіть починає видавати часопис «Повстанець», де містилася інформація про дії Української Армії. Протягом липня та серпня 1919 року бої в околицях Гайсина припиняються, оскільки успішний наступ петлюрівців співпав з поразками більшовиків від Добровольчої армії Денікіна вкупі з повстанням отамана Махна на півдні України. Таким чином, під час важкої і кривавої боротьби Ананій Волинець зумів організувати відносно мирне життя на маленькій Батьківщині, навіть в умовах ворожого оточення.
Навесні 1920-го як тільки-но дороги звільнилися від снігу, підполковник Ананій Волинець оголошує мобілізацію. З підлеглими в 300 чоловік він допомагає наступаючим українським частинам генерала Омеляновича-Павленка оволодіти Тульчином і Вапняркою. Окрім того, ще до зайняття 15 травня Гайсина поляками його на деякий період очищає від більшовиків відновлена Брацлавсько-Гайсинська партизанська бригада отамана Волинця і утримує місто до 14 червня, коли воно знову переходить до червоних.
Ананій Волинець з дружиною Ольгою та донькою Таїсією.
Невдовзі загін Волинця приєднується до Запорізької дивізії, ділячи з нею радощі перемог і прикрощи поразок. 13 червня 1920 року після прориву фронту Будьоннів- ською кіннотою українські війська розпочали відступ на захід. Неподалік села Токи на Тернопіллі бійці Ананія Гавриловича переправились через річку Збруч і опинилися на теренах контрольованих поляками. Розпочалася тяжка доба поніверянь та пошуку засобів для існування. Як і Головний отаман С. В. Петлюра, підполковник Волинець за довгі роки війни не нажив собі ні золота, ні коштовностей чи рахунків в закордонних банках. Разом з вагітною дружиною Ольгою він поселився в селі Щаснівка, трудячись за харчі в заможних господорів та лікуючи селян. По тривалому перебуванню у Рівненській в’язниці (1922р.), куди потрапив за підозрою в антидержавній змові, змінює не один вид занять: наглядача шляхового будівництва, члена правління Волинського селянського банку, контролера електростанції, забійника худоби, завідуючого канцелярією будівельного відділу, агронома. Ось неповний перелік випробувань, посланих йому долею.
Незважаючи на численні життєві негаразди, Ананій Волинець не усувається від громадсько-культурної роботи: вступає до Української народної партії, працює в редакції щотижневика «Дзвін», підтримує тісні з’вязки з визначними діячами української іміграції, зокрема, з поетом Володимиром Самійленко, пропагуючи його творчість серед довіренного оточення.
1933 року у Рівному він сходиться із славнозвісним паном Тарасом Бульбою-Боровцем, котрий високо оцінив свого нового знайомого: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм порадником у багатьох справах, він знав про всі плани та дії нашої організації й був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високо- інтелігентна й далекозора людина, гнучний тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі военно-політичної тактики (бачити те, чого не видно)».
Коли восени 1919-го в Західну Україну вступили радянські війська, Ананій Волинець залишився в Рівному, сподіваючись вести проти більшовиків підпільну діяльність.
Але всюдисуще і недремне око НКВД в одному з мешканців міста таки упізнало (за доносом гормадянина Пекаря С. В.) колишнього відважного борця за волю України. Процес, що відбувся у Вінниці (січень-лютий 1941р.), проходив за усіма правилами тодішнього судочинства. На запитання судді, чи визнає себе винним, Ананій Гаврилович спокійно і твердо відповів «Ні!» Найвищий вирок підполковнику Волинцю винесено 2 лютого 1941р. Сприйняв його отаман мужньо, кинувши своїм убивцям ввічі: «Я знаю, що умру сьогодні, але пам’ятайте також, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаете завтра!» Це були останні слова народного провідника. 14 травня 1941-го його не стало.
Справа, за яку боровся і загинув наш земляк, перемогла. Могутня червона імперія розпалася. На її уламках постала вільна земля продавніх Оріїв - Україна.
Нижче подаються копії документів Державного архіву Вінницької області, в яких висвітлюється останній рік життя славного сина Подільської землі.
Ананій Волинець — Віталіна Сіньковська
Хтось невмілою рукою вписав твоє ім'я до списку неблагонадійних українців. Цей хтось був чорним трибуналом, який викреслив життя людини з історії України. І не здригнула йому рука, на жаль, не схибила… На довгі важкі роки безпам'ятства скам'яніло, застигло ціле життя людини, та навіть цілого роду…Найвищий вислів влади – це отаман,
коли ж він є й господарем душ – це батько.
Юрій ЛИПА
Складається враження, що біда та людські жахіття ступенево народжуються та вирують у нашій Україні, ступаючи кожних 100 років, нібито хтось дійсно вирішив за щось покарати наш зболений народ, посилаючи на часові кола знову біди, війни, пошесті, голод та моральне спустошення.
Непотрібно викладати карти ТАРО чи ходити до ворожок: закономірність збігу не випадкова. Це мов таємничо закодовані стовпці цифр-дат, які не по-доброму магічно збігаються - ті далекі 20-ті роки ХХ-го століття та 20-ті роки ХХІ-го століття. Світ зацепенів у моторошних співзвучних подіях, які рвали тіло і душу на надцять різних “Я”.
Книга “Трагедія отамана Волинця” Романа Коваля, яка пережила багато подорожей та з далекого Сибіру потрапила до рук мого дядька Петра, містить цікаву історію про мого родича - отамана Ананія Волинця. Це, можливо, один із небагатьох упорядкованих сувоїв, який розкриває таємницю життя та смерті людини, яка щиро любила Україну і люто ненавиділа підлих ворогів-манкуртів, “напівсинів” моєї Батьківщини. Треба було зазнати стільки лихоліть і пережити несправедливе забуття, щоб через півстоліття повернутися феніксом з попелу і стягом честі нагадати про себе прийдешнім поколінням.
Кожне дерево має своє коріння, кожен колосок проростає із зернинки, кожна держава має свої витоки. Моя тітка Клава любить повторювати: “Аби не міряти життя кроками пустки, слід не губити ключі пам'яті родоводу”. Почуте не дає мені спокою. Я ніби хочу зануритися у багатоманітність світу таємничого подільського отамана, відчути пульс того життя. Це для мене стало потребою чи навіть авантюрою: відкрити для себе нове ім'я… По материнській лінії я належу до цього козацького роду.
Двоюрідна тітка моєї мами Клавдія Хавруцька (дівоче прізвище Волинець) з трепетом та ніжністю розгортає дорогі серцю згортки - листи від рідної кровиночки Таїсії Калагурської-Волинець, яка змушена була як донька ворога народу поневірятися світами. На очах тітки з'являються сльози: важко розповідати про те, що багато років поспіль було забороною. Після реабілітації імені отамана Ананія Волинця можна без остраху по краплях переповідати про людину, яка віддала своє життя за волю та незалежність Української держави.
Листи - свідки окрилення та падіння людини, злету думок та знекровлення її свідомості. Вони багато можуть повідати нам. Тому недивно, що саме ці клаптики списаного паперу, бережно сховані у скриню, стали єдиною ниткою нерозривного зв'язку близьких та таких далеких водночас родичів.Листи з минулого
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну,
так зомлію…
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
Олександр Олесь
В одному з листів до родини Хавруцьких Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець писала:
Серце… Людське серце… Скільки тобою вистраждано, скільки подумки виплакано… Один лише Господь знає...Минуло стільки літ від дня тої страшної для нашої сім’ї трагедії, а серце так само і тепер болить. І море сліз не приносить ніякого спокою. Тому Ваші листи і Ваші слова – це як маленька нагорода за все пережите. Кожен лист, часопис, книжки з України – це велика подія, це велике свято у нас. Дуже вдячні за ваші такі теплі, такі милі слова, як-то добре, що ми тепер не такі самотні, як це було ще зовсім недавно!
Моє серце разом з вашими б’ється в унісон…
Понад шістдесят літ прожила Таїсія на непривітній, окутій морозами, сибірській землі. Саме тут пройщло у вигнанні її свідоме доросле життя - далеко від батьківщини, рідних людей, усього близького та дорогого. А була вона вислана до міста Томськ як донька ворога народу отамана повстанського руху А.Волинця. З любов'ю Таїса згадувала свою сім'ю: “Це великий Божий дар мати таких маму і тата, – писала в листі до дослідника життєвого подвигу Ананія - Романа Коваля. – З розмов моїх батьків, я зрозуміла, що молодь тих часів була прекрасна”. Родинне щастя увірвалося у 1939 році, коли почалися повальні арешти української інтелігенції. Тоді московські служби схопили А.Волинця. У травні 1941 року його було привселюдно на одній з вінницьких площ розстріляно, а матір Ольгу, активну учасницю Союзу українок, - вислано до Казахстану у голодні степи. А її , студентку філологічного факультету Львівського університету Таїсію Волинець, уночі 22 травня 1941 року запхали у переповнений “телячий вагон”. Людей тримали у страху. Вона не любила згадувати про ці події, однак інколи прохоплювалася спогадами: “Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Ми їхали товарними вагонами, нас всіх запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Як була безо всякого одягу і копійки за душею, так і опинилася серед зовсім чужих людей далеко на півночі Сибіру, куди привезли пароплавом по Обі. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь-що брати. ”
Мешкали в дерев’яних бараках. Ще влітку нічого, але взимку холод та темнота таки добре давались взнаки. Тому недивно, що за невеликий проміжок часу Таїса стала старшою років на 10. Тут для неї все було чужим: люди, і побут і традиції.
На той час у цьому холодному краю переселенців із Польщі, Галичини трохи було. Вона мала нагоду зустрітися з ними, виникла думка про втечу. Кілька десятків поляків перевели до категорії евакуйованих, видали документи - паспорти, і вони мали право… переїхати до Тихорецька. Молода українка отримала крихку надію повернення до України. Тікає останнім пароплавом разом із поляками до Новосибірську, але на заваді стає скресла крига на річці. Так прагнули волі, що самотужки ,голодні та виснаженні, міряли кроками 40- кілометрову путь.
1944 року Таїсія разом із колишніми польськими громадянами приїхала в Краснодарський край (зернорадгосп “Газирі”). У наказі було зазначено: “Для покращення побутових умов евакуйованих, колишніх громадян Польщі”.
Уже на Кубані Таїсія дізналась, де можна розшукати матір, про яку уже 3 роки не чула, хоча неодноразово зверталась до міліції. Було боляче від думки: “ А , можливо, це не вона?” Дякуючи Богу, вони усе-таки зустрілися - дві кровиночки , відірвані від рідної землі, як билини в полі. Південний Казахстан. Навколо - табори, полонені італійці. “Атмосфера така, що якби я довше там затрималася, – згадувала в листах Таїсія, – то мене знову взяли б під комендатуру”. Роботи не було. Молода дівчина змушена їхати до Ташкента в пошуках роботи, аби мати змогу дістати такі очікувані хлібні карточки.
У грудні 1945 року Таїсія як студентка Львівського університету отримала виклик. Досі дякує своїм друзям, які вболівали за неї. Сказати, що вона була щаслива - це нічого не сказати. Додому, скоріше додому, бо та земля мила, де мати родила, а додому, як відомо, і кінь жвавіше біжить. Щирі львів'яни допомогли влаштуватися на роботу в аптечному відділенні. “У мене з’явилась цікава праця, пов’язана з медициною і з медиками, – писала вона. – У мене утворилося широке коло знайомих лікарів. Добрі люди допомогли з помешканням. У першій моїй трудовій книжці відділ кадрів записав прекрасну професію – “продавець хірургічних інструментів”. Така спеціальність допомогла мені багато добитися у житті”. Жити стала не минулим, а завтрашнім днем. Так трохи легше. Познайомилась з майбутнім чоловіком - Володимиром Калагурським. “А мати, як ж там вона, моя рідненька голубка?” постійно пульсувала думка. Недаремно переживала: у 1946 році до доньки приїхала Ольга Волинець, тяжко хвора на малярію. Яким дивом вона потрапила до доньки, що керувало її втечею? Ніхто того уже й не скаже. Хвора, без документів… Як далі жити? Друзі допомогли Таї оформити для матері документи. Підлікували. Мама дуже переживала за свою кровиночку: боялась, щоб її дитина не залишилася без захисту. Благословила Таїсію та Володимира. 1950 рік - чудовий.. Прекрасна сім'я, просторе помешкання в центрі міста. Тільки осіли думки: ось воно , таке бажане та заслужене щастя.
Життя, як стерня, не пройдеш, ноги не вколовши. Як в народі кажуть, от біди втікав , та на другу натрапив. 1950 рік , літо - важким чорним круком налетів на родину арешт матері - Ольги Волинець ( засуджена 8 років). Потягнулися дні довгими темними веревицями. 1951 рік. Крихітне створіння- новонароджений син Богдан трохи розраджує Таїсу та Володимира. Материнське щастя - безмежне. Любов, дитя, хоча й тривога за матір. Безпомічність.
Кому завинила? Чому знову страждання? Доньку Ананія Волинця по-хижому, навіть по-злодійському відірвали від малої дитинки, кинули до буцегарні, без попередження рідних. Знову вона - ворог народу. Володимир довго щукав по відділеннях міліції та в лікарнях свою Таю. Дарма. Ніхто йому й не сказав тої страшної звістки. Знову починається сибірський період в житті Таїси. А вона на той час носила під серцем дитинку. Аби якось жити, влаштувалась різноробочою на будівництві. Боже милосердний, за що ж вона бідна потерпала, за що відбувала ті кривди. Хіба на її долю мало випало. За що? За кілька місяців змогла відправити телеграму, що ЖИВА. Ці чотири літери повернули Володимира до життя: з'явилася надія побачити матір своїх дітей живою. Молоді жінки дивувалися чудному Володимиру, який залишив квартиру в центрі Львова, престижну роботу і поїхав слідом за своєю дружиною до холодного сибірського краю.
1953 рік. Смерть Сталіна. З'явилася крихта надії на справедливість. Ольга Волинець перебирається до доньки в м. Томськ.
Сім’я наша оберігала всі українські традиції, – писала Таїсія Калагурська. – Моя Мама не вміла зовсім розмовляти російською, визнавала тільки українську мову. А чолов українській сім’ї, але “дєтсад”, російська школа і армія своє зробили… А потім і дружини.
Усі роки Таїсія підтримувала листування із моїми рідними - дядьком Петром та тіткою Клавдією. Вітала зі святами, розповідала про своє життя, вірила у відновлення справедливості по відношенню до її батька. Тихими вечорами вишивала рушники, подушки, чим дуже дивувала тамтешніх жителів. Тож диво, коли з-під твоїх рук вилітають у своє плавання лебеді, розквітають дивовижним мереживом хрещаті барвінки. А ще - любила співати українські пісні. Найбільше - “Ніч яка місячна”. Історію про цю жінку та її батька ( ще до друку в періодиці різних статей та книги Романа Коваля “Трагедія отамана Волинця”) збирала та оберігала донька Петра та Клавдії - Тетяна. На жаль, підступна та лиха хвороба - рак увірвала життя молодої та чистої душі.
Промайнули роки. І лише на початку 21 століття було справедливо реабілітовано ім'я патріота України, нашого земляка - Ананія Волинця.
“Голубонько моя, Клавдіє, уже й не бачу літер, які пишу. Однак кілька слів про себе. Погано уже. Здаю. Немає того запалу у старечому серці. Ви - одні мені рятівники. Рідні мої.. Бачу, не дочекаюсь того , на що чекала усе життя. Бідний мій тато..”- рядки з останнього листа до Клавдії Хавруцької.
З 1990-х років вона мріяла про реабілітацію імені батька. Так і не дочекалась. Ця подія відбулась трохи згодом - уже після її смерті.Давно вже я не молода,
Сивіють коси, слабнуть крила,
Та думка ще жива зліта:
Невдачі, горе не скорили.
Міняє обрис дивний світ,
Не ті вже кольори навколо,
І навіть саду інший цвіт,
Лиш Сонце йде по тому ж колу.
Я хочу світ цей зрозуміть,
Прийшовши із батьків країни,
Хай не спішить душа старіть –
Людська вона, а чи чаїна.
Ганна Верес (Демиденко)
Замінив абетку сільського вчителя
на отаманську шаблюку
Б.Козельський
Боротьба за Українську Народну Республіку в деяких документах “совєтів” трактується як злочин, а люди, які поклали своє життя за Вітчизну - зрадниками та розбишаками. Це, звичайно, суперечливо. Однак хочеться поставити питання: хіба можна називати зрадником людину, яка вболівала за долю України і очищувала нашу націю від підлих поганців-бузувірів?
Ананій Волинець народився у звичайній хліборобській багатодітній сім'ї 1894 року в селі Карбівка Гайсинського району. Був здібним та талановитим учнем: його ніколи не змушували читати чи готувати уроки, усі свої справи організовував сам. Залишились спогади рідних: “Як тільки-но приходила благодатна пора канікул, наймався пасти корів, аби мати можливість купувати потрібні книжки. На пасовище йшов, закинувши через плече торбу, набиту книжками”.
Змалку його кликали характерником. Хіба ж то видано: читати навчився майже самотужки, навіть на пасовищі - з книжкою в руках, усього Тараса Шевченка перечитав. А як усі дивувалися, коли вплав вночі перебирався до Гайсина річкою Сіб ( тоді наша ріка була повновида та глибока). У селі вважали його кебетним парубком, здатним на розсудливі вчинки. Навіть старші інколи дослухалися до його розумного слова.
З кожною прочитаною поезією Тараса Шевченка Ананій замислювався на долею бідного люду. Шевченко, Україна, рідний народ - це те, що живило високі поривання та прагнення парубка. Черпав ту цілющу силу любові до рідного краю з “Кобзаря”:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Безтурботна юність Ананія. На віку, як на току: і натопчешся, намусюєшся, і начхаєшся й натанцюєшся. Днями він любив вчитися, а ввечері відпочити з друзями. Напевно, ніде так гарно не співали пісні щоночі, як у наших українських селах. А які танці влаштовували. Це було найкраще видовище, навіть у розкішних театрах не показували таких танців та вистав. Ананій любив це все всією душею і приймав автивну участь в художній творчості Гайсинщини.
Навесні, коли розливалися води Собу, карбівська молодь із танцями і піснями охоче рушала до сусіднього села Кисляк. Селяни любили ставити вистави. Отож після буденного дня і важкої роботи збирались хлопці та дівчата на вечорницях , аби послухати та подивитися на самобутніх акторів. Цього разу готували п'єсу “ Наталка Полтавка”, в якій головну роль віддали вродливій та скромній Ользі Мединській. Ананій тако
Ще змалечку Ольга та її сестра Марина товаришували з Ананієм. Марина та молодий парубок були схожі за своєю вдачею. Люди подейкували, що у них не просто дружні стосунки. Але Ананію до серця припала спокійна і гарна дівчина Ольга. Не поможуть і чари, як хто кому не до пари. Зустрічі біля самотньої верби над рікою стали очікуваними та жаданими. Ольга потайки бігала до свого Ананія на побачення. Матір же не хотіла своїй кровиночці такої долі: він був бідовіший, хлібороб з діда-прадіда, а вони трохи заможніші. То вона й усе своє торочила: “ Не спаруєш голубки до півня, бо голубка півневі не рівня”. Молодий парубок понад усе кохав Ольгу, тому зважився на божевільний вчинок: посеред білого дня викрав. Разом утекли до лісу. Принаймні так говорили місцеві. Та ніхто не знав, що на них чекало. Побралися. Усе стало на свої місця. Змирилися Ольжині батьки з вибором доньки. Життя любить того, хто за нього бореться, а нищить того, хто йому піддається.
Початок війни. Ананій критично ставиться до прагнення Російської імперії вибити з українського народу почуття національної свідомості та самопошани.
Після революції 1917 року А. Волинець вступає до партії українських есерів, стає повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту. Він — організатор Вільного Козацтва, на чолі якого “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну”.
На прапорах холодноярців – «Воля України або смерть!», вони використовували загальноукраїнську жовто-блактну символіку. Отаман Волинець був запеклим ворогом озброєного натовпу і палким прихильником свідомої національної армії. Як писали сучасники: “Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога”.
Загубитись в самотності і не пручатись проти політичного пресу, згаснути в буденних речах - це зовсім не те, що характерне для такої незвичайної людини.
Віталіна СіньковськаЗдригалися мережива кривавої доби,
зросійщення, осліпнення вкраїнської юрби.
За виднокрай сховалася безтіла ріка-
між кулями й обмовами - доля гірка.
1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника.
Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України.
Після поразки у визвольних змаганнях Ананій Волинець разом із вагітною дружиною Ольгою поселяється в селі Щаснівка, що біля Тарнова. Заробляє на прожиття важкою працею в заможних господарів, а також лікує місцевих селян. Згодом, після багатомісячного перебування у Рівненській в'язниці, куди потрапив за підозрою у антидержавній діяльності, багато працює, щоб утримати сім'ю. Активно займається суспільно-політичним життям, працює в редакції щотижневика «Дзвін», підтримує зв'язки з багатьма визначними діячами української еміграції (зокрема, з поетом Володимиром Самійленком). У 1933 р. у Рівному Волинець познайомився із Тарасом Бульбою-Боровцем. Останній дуже високо цінив свого нового знайомого:
2 жовтня 1939 р. А. Волинець був заарештований енкаведистами, однак, не знайшовши нічого підозрілого, вони були змушені його відпустити. Проте завдяки доносу громадянина С. В. Пекаря, А.Волинця було заарештовано вдруге 20 січня 1940 р.Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик.
У 1941 р. у Вінниці відбулася трагічна судова вистава.
“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, — писав Тарас Бульба-Боровець. — Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий ”бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом ”трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його
обвинувачують, він спокійно відповів: ”Ні”.
- Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?
- Хіба це народ?..
Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.
- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!
Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця.
Він гідно жив і боровся за волю України.
Гідно, незаплямованим лицарем і помер.
Вічна йому пам’ять і слава!”.
Хіба Україна для чужинців? Хіба збереження прадавніх звичаїв і традицій - це свавілля та пекучий відчай? А прояв українства, любов до рідного батьківського краю - погибель та свідчення зухвалості мужичої?
Що думав Ананій Волинець, збираючи під своє крило сотні вільних козаків для оборони рідного села, міста та повіту, а згодом - України?
Чи дотримувався Божих заповідей, коли вершив суд над самозванцями-ворогами?
Червоні піски розповзалися Україною, несли смерть, розруху, обезкровлення національного духу… Що міг дати людям він - подільський отаман Ананій Волинець? Чи варто було покидати вчительську працю заради козацької шаблі та отаманства? Усе розсудить час. Він мудріший за нас. Усе тлінне , але людські вчинки, гідні подиву, - ЖИВІ У СТОЛІТТЯХ!
Відродися, моя ненько, моя Україно, серед поля білого німоти людської.
Звільнися від затишної олуди, облесливої мани, новими вільними думками наповнюйся по вінця. Черпай свою силу у твоїх справжніх патріотах. Не потрібно нам усе, що є з початком “напів”: напівпатріотів, напівлюбові, напівтурботи, а ще - не потрібно напівісторії, бо ми - то нація великого Тараса Шевченка. Нація вільна, могутня та сильна!