Ксьондз Алєксандер Єловіцький
Літогравюрний портрет автора спогадів, виконаний Лемергієром в Парижі 1858-го року
"Мури". У 17-му столітті — монастир Ордену Єзуїтів, в 19-му — Подільська гімназія, де протягом 1815-1820-х років навчалися Олександр, Єдуард і Євстахій Єловінцькі. Нині — Державний архів Вінницької області.
Перший десяток літ.
Я народився 18 грудня 1804 року в селі Губнику над Бугом, у Гайсинському повіті колишнього Брацлавського воєводства, на межі Поділля і України. Мої батьки були заможними і шанованими. Достаток, що оточував мене від народження, чарівність нашого села, ніжність і прив’язаність батьків, надійне товариство двох братів, Едварда і Євста-хія, з ким я ділив усілякі забави,- все це було щастям мого дитячого віку. Але чим же є дитяче щастя? Милим сном, незбагненним почуттям. Щаслива дитина завжди чимось захоплена. Вона не знає, коли її щастя почалося і не уявляє, що йому може настати колись кінець. Дитина не може оцінити, наскільки вона щаслива, маючи любиме захоплення, заняття чи гру. Вона ще нездатна розуміти оточуючого світу. Підростаючи, дитина зневажає щастя дитячого віку, рада б втекти зі свого садочка на поле, кудись у світ. І тільки тоді, коли вороття до того садочка немає, коли двері назавжди закрились до нього, вона через шпаринки пам’яті заглядає в минуле, хоче повернення того щастя, од якого недавно з усієї сили тікала. Щастя, неначе кара, їй може лише приснитися.
Заїжджаючи дорогою до різних родичів, де були такі самі діти як ми, граючись з ними, стріляючи дорогою по горобцях й інших птахах, ми забували про школу. Наближаємось до міста, бачимо якийсь величезний будинок. Думаємо, що там мусить бути багато дітей, оце будемо гратися. Запитуємо:
Оце маєш: опустили ми носи, глянули на похмурі єзуїтські мури, глянули на себе, витерли сльози. Охопив нас смуток за домом, мамою. Перед очима появився страх шкільного прослуховування. Погано, але що ж робити? В’їжджаємо до міста. «На душі гидко: завтра нас ведуть у школу, а там брудно, на коридорах холодно, учителі страшні», - гадаємо собі.- Папо, а зайдемо сюди?
- Зайдемо.
- А багато там хлопців?
- Багато.
- А як зветься господар цього дому?
- Гімназія.
Зодягнулися ми гарно, тато кожному поправив чуприну, аж свічки з очах засвітилися. Вирушаємо з доброю виправкою вже після прослуховування. Приходимо: в першій кімнаті, гостинній, привітав нас поважний, але дуже веселий старець. Це був Шеньовський, наглядач Вінницької гімназії, колишній голова якихось судів, ще давніше - посол кількох сеймів і чотирирічного сейму. З кожного з нас для шляхти багато привілеїв привозив, для себе жодних не прийняв. Пообвішував панів орденами, титклами, обдаровував староства-ми, а сам все віддав, нічого не вимагаючи. Сам відзначався тільки порядністю і заслугою, ніколи не хвалячись ними. Також дочекався веселої старості, що не засмучується жодним нещастям, бо вірить в Боже Провидіння і спокійно чекає Його суду.
- Представляю тобі моїх хлопців.
- Жваві хлопці. Вони мені у внуки годяться.
Почав вміло виводити довгий родовід, якого зовсім не пам’ятаю, хоча його дуже часто потім повторював. Закінчуючи той родовід, знову нас внуками назвав.
- Якщо ми внуки, то пан дідусь.
- Мудрі хлопці, жваві.
Відтоді ми нового дідуся завжди називали дідусем. В гостинній кімнаті показав на дружину: «Оце ваша баба». Показав на нас: «Оце твої внуки». Тоді ми по черзі цмок бабуню в руку. Аж тут з іншої кімнати вибігає дівчинка-ангелок. Стала, подивилася і сховалася. Біла сукенка злегка ворушилася, на правій ніжці стоїть, лівою лиш торкається землі, ніби для того, щоб її не втратити. Ручки трохи піднесені, наче в політ мала зірватися, коси яснозолоті, падали на лебедину шийку, а великі голубі очі казали: «Мамо, поклич мене». Мама подала знак, дівчинка пробігла через кімнату і зупинилась біля мами, дивлячись то на неї, то на батька, то на нас. Тато, закінчивши розповідати щось потішне, сказав: «Ксаверко, представляю тобі твоїх племінників». Тітонька витягнула до нас ручку. Ми кажемо, що маємо таку саму сестричку, і цілуємо її в личко. Нас поправили, сказавши, що це не сестричка, а тітонька, а дідусь проголосив нам дуже веселу науку про повагу, яка належить старшим, жінкам і тітонькам. Бавилися ми з тітонькою слухняно цілий день. Ввечері нас попросили танцювати. Я вмів це робити добре, так як ми мали учителя танців вдома впродовж всього року. Тітонька, хоч і маленька, танцювала чудово. Раділи ми навзаєм дитячою радістю, відтоді завжди разом танцювали, а я дідуся навіть в руку поцілував, коли сказав мені, що буду приходити до нього щонеділі, якщо добре навчатимусь. Ця обіцянка немало допомогла мені в науці.
Назавтра віддали нас до школи. Найзаможніші батьки віддавали своїх дітей учителям гімназії, менш багаті - вчителям нижчих класів, а найменш забезпечені містилися як могли по домах міщан, в частинах міста, з яких одна називалася Єзуїтським передмісттям, друга передмісттям Домініканським, залежно від того, до якої парафії колись належала.
Гімназія і школи розташовувались в давніх єзуїтських будинках, учителі жили дуже комфортно в колишньому величезному монастирі, а коні їх стояли в спустошеному чималому костелі. Було кілька великих дитинців для забави учнів. На одному з тих дворів стояли окремо два будинки, з яких у першому містилися нижчі класи, в другому - класи гімназії. Третій клас, куди мене зарахували, належав уже до вищих.
Вищі класи мали інших вчителів, нижчі - своїх. Вищі класи гарували над нижчими, звідси влітку виникали непорозуміння, а взимку йшла війна на сніжки, зазвичай між першим і другим дзвінком, тобто між першою і другою по обіді. З однієї і другої сторони збираються войовничі громади, готують військові засоби, тобто купи сніжок. Нетерплячі вибігають наперед і з такими самими з протилежного боку ведуть одинокий бій. Поступово розпалюється загальна битва, найбільш запекла. Слабші меткішим стрільцям подають сніжки. Стоїть страшний крик, несамовитий галас. Хмари сніжок перехрещуються на страшній швидкості, снігові бомби вуркотять і лопаються на мужніх грудях. Той відбиває їх рукою, той безстрашний ловить бомбу в повітрі й з подвійною силою повертає назад, тому хлопчаку, що кричить, сніжка закрила рота, забризкала очі. Йде малий в клас як до лікарні. Там сніжка залетіла за пазуху розхристаному воїну і охолоджує охоту до продовження війни. Крик, хаос, боротьба посилюється, злість наростає. Вже немає сніжок, тоді кидають сніг жменями, сторони зближуються. Вже, вже майже зійшлися, вже будуть дертися. Аж тут дзвонять раз, другий і в момент бій закінчився, войовничі війська розбіглися, вже за лавками. Вже входить учитель, вже пройшла завзятість і страх війни, всіх охоплює страх науки.
На початку читають список учнів, щоб знати, кого немає. Не раз хтось відзивається за відсутнього, і вдалося, ніхто не видає цього обману. Часом учитель сам його виявляє. Тоді повторює раз, другий, третій підозріле прізвище, наказує вийти на середину. Але того, хто обізвався іншого, не знаходять ніколи.
Після прочитання списку наступає слухання науки. Тоді починалися нові видумки: в нижчих класах-підказування, у вищих - читання з книги чи зошита, але так, щоб учитель не помітив. По-різному було: дехто погано вчився, однак уміло обманював, читаючи аж з третьої лавки. Проте учні добре знали, хто осел, а хто найкраще вчиться. Так як солдати знають найкраще, хто боягуз, а хто найсміливіший. Та незважаючи на ті жарти, на які учителі часто дивилися крізь пальці, були змагання, і учні навчалися добре. Коли потрібно було бажаючого прочитати якісь вірші або повторити нове завдання біля дошки, то половина класу зривалася і кричала: «Я, пані, я, пані!», а пальцями правої руки, піднятої над головою, хлопці перебирали доти, поки учитель когось не викликав. Викликаний пропищав оду або байку, намалював на дошці квадратне око чи круглий трикутник, порахував, що два і два буде чотири, і повертався з радістю на місце.
В нижчих класах бувало по стокількадесяти учнів, у вищих - з кожним разом менше. У всіх класах аж до п’ятого, були учні, вибрані з найбільш старанних для прослуховування інших. Вони зазначили в списку, хто вмів, знав, а хто ні. Ці обов’язки були дуже почесними, кожний домагався їх. Був ще в перших чотирьох класах обов’язок дотримувача звичаїв: вони забороняли сваволю, стерегли порядок в школі й доносили учителям про порушення учнів. Та посада ненавиділась всіма. Учня, котрий займав її, називали підлим, його зневажали. Ці обов’язки ніхто не хотів виконувати. В школі потрібна варта, але не потрібно доручати її рівним, бо звідси перший крок до зіпсування: з одного боку зароджується ненависть, з іншого -помста, а з обох сторін - фальшивість і хитрість.
В цілому із вінницьких шкіл виходили учні добре навчені й пізніше відзначалися в університетах. Наука учнів залежала від учителя: як тільки він був здібний і не скнара, вимогливий і доступний, то учні любили його і з бажанням вивчали його предмет. Добре вивчали математику, бо пан Міладовський в класі дуже суворий, а поза класом з учнями грав у футбол, придумував різні забави, а в неділю, під час служби, грав з ними на хорах. Дуже добре навчалися історії і правознавства, бо пан Ульдинський поважаний в школі, під час забав верховодив дітьми, на вечірках з ними танцював, вимагав пояснювати завдання своїми словами, не мав донощиків. Забрали від нас любимого Ульдинського до Кремінця, прислали на його місце здорованя, і учні не знали ані історії, ані правознавства, але почали краще вчити польську літературу, коли прибув новий вчитель Стичинський.
Інші вчителі вищих класів були не найгірші, але якісь диваки, бо замість поваги викликали сміх. Учні помічали найменшу ваду або поганий вчинок учителів і розголошували їх. Тому мови мало хто вивчав.
До найсмішніших істот на світі належав учитель науки звичаїв у першому і другому класах. Дзвонять до школи. Виходить в червоній шубі. Рій хлопчаків звивається навколо нього і кричить: «Горить! Горить! « Одні листочки або хвости чіпляють на шубу, другі обривають ті листочки начебто з прихильності. Але так це роблять, що аж шуба закочується. І таким ведуть його по всьому подвір’ю. Входить в клас по шкаралупах з горіхів і що крок -тисячі нових жартів зустрічає. Завжди півгодини тратить на сварку і карання учнів й завжди безрезультатно, бо учні знали, що пан учитель звичаїв любив хабарі, що своїм людям не давав їсти, що якщо хлопець, котрого йому хтось подарував, раз би втік, то, зловивши його і бажаючи позначити, наказував цирульникові жиду, щоб йому дуже коротко підрізав коси і ніби ненавмисно вухо обрізав і т.п. І такого пана учителя терпіли, бо мав пару років до призначення заслуженого хліба /до пенсії/.
Директор гімназії Зайончковський був людиною порядною, до учнів відносився як вимогливий батько.
Душею гімназії був її начальник ксьондз, канонік Матєйовський, вельми освічена людина, статний поставою, шанований з побожності й віку. Він впливав своїм духом на за-взятісь в учителів, старанність учнів. Освячував їх сумління і був охоронцем їхньої душі, навчав релігії в класах і костелі, увів звичай розпочинати перший урок з молитви і закінчувати нею останній кожного дня. Він наказав і пильнував, щоб учні сповідалися раз на три місяці, а сам підготовлював їх до пасхальної сповіді через дуже старанні духовні розмірковування. Завзятий священик, красномовний і сердечний учитель, поважний добрим прикладом начальник, він абсолютно відповідав своєму покликанню. Нещасний, хто був глухий до голосу такого вчителя, в день суду він не зможете сказати: не було кому мене навчити.
Такий був тоді візерунок вчителів і учнів вінницької гімназії.
Наш учитель Ягайло був людиною не дуже цікавою, але поважний, приємний і старанний у навчанні. Багато вмів, багато з нами працював, добре нас пильнував. При такій опіці вдома, при такій конкуренції в школі, а передусім пам’ятаючи дідусеву обіцянку, я вчився непогано, а точніше, мав здібності до точних наук.
Надходили Різдвяні свята, а з ними співбесіди і підрахунки шкільних успіхів. Співбесіди йшли більш-менш, але ті порахунки...
Збираються учні до найбільшої кімнати, де немає лавок, а тільки великий стіл і стільці для вчителів. Учні чекають як на вирок смерті, стоять тихо, поділені на класи. Відкриваються двері: величавою ходою заходить начальник з наглядачем гімназії, за ними - учителі. Мовчки сідають. Начальник виголошує відповідну промову. Один з учителів зачитує імена учнів для похвали окремо з кожного класу, починаючи від першого. Хвалені учні ставали посередині, начальник хвалив їх і заохочував до подальшого старанного навчання. Раді, зачервонілі хлопці поверталися до своїх. Викликають наступних до догани. Найстарші віком найчастіше заслуговували на неї: тягнуться, як воли, стають в ряд, а вислухавши догану, не один заплаканий повертається, витираючи гіркі сльози і обіцяючи поправитись. Раптом до догани викликають з 2 класу Євстахія Єловіцького. Кров мені закипіла, наче на мене хтось вилив окріп. Притаївся і дивлюся, що з цього буде: пан Євстахій виходить старанно, потрійним поклоном вітає учителів і колег, виходить на середину, знову кланяється, поки до нього не звернувся начальник:
Євстахій полою від мундира трясе, подаючи знак своїм колегам, як то він ту догану слухає.- А чому так кланяєшся?
- Бо дотримуюсь звичаю.
- А ти, хлопче, ще й зухвалий, дивіться на нього! Такого батька син, а чи ж ти не боїшся закривавити його серце?
Євстахій був дуже спритний, вчився добре, але тому диваку вчителю робив найбільше жартів і за це його ганили. Начальник чув, що Євстахій не заслужив на догану, тому закінчив своє попередження лагідно, говорячи:- А що ти робиш?
- Шукаю носовика - і пирскає зо сміху.
Євстахій знову навколо поклонився і, повернувшись, гордо став на чолі хлопчаків, а ті потім говорили: «Ото міцний!»- Йди, закрий свій стид і поправся.
Прийшла черга до третього класу. Я затрусився. Бажання похвали, а ще більше боязнь догани охопили мене таким страхом, як ніби мене хто тримав над прірвою і кожну хвилину міг пустити. Похвали не сподівався зовсім, бо власне сумління - найсуворіший суддя, нагадало мені й поставило перед очима всі невиконанні завдання, усі незакінчені справи. Я сховався за всіх учнів, радий був би сховатися під землею: аж тут викликають мене до похвали. Не вірю своїм вухам. Викликають другий раз. Боязко висувався, а начальник хвалить ще й за те, що я скромний. Як важко розпізнати відчуття людини. Похвала мала великий вплив на мене. Я переконався, що не святі горшки ліплять, і посилив старанність.
Прибувши до Вінниці з добрими принципами побожності, я розвивався під керівництвом нашого благородного керівника. Науки релігії слухав завжди з радістю, а коли ксьондз Матєйовський знайомив нас з особливою опікою Найсвятіщої Діви над дітьми і молоддю, появилася в мені така сильна віра в її ласку, що до Неї звертався в кожному смутку, до Неї - з всіляким проханням, з кожною обіцянкою дитячою, а потім юнацькою. їй жертвував кожну мою заслугу і завжди було мені ясно на думці, весело на серці. Вона мене берегла від усякої зневіри, даючи мені оту мою тітоньку як справжнього ангела-хранителя. Прив’язувався я з кожним разом сильніше до миленької, гарненької тітоньки, а постійна думка про неї відвертала мене від багатьох речей, через які мені було б соромно перед нею. Так Божа доброта застосовує тисячі способів, щоб зміцнити в добрих намірах молодь, котра хилиться від вітру псування. А в школах є багато псування, і вчителі не дуже застерігають від нього, не знають, що важче застерегти від злого, ані ж навчити доброго, забувають, що в публічному вихованні на першому місці треба мати виховання душі, бо важче на світі здобуту святість, чим науку, а святість необхідніша.
Прийшли Різдвяні свята, а за ними два тижні, вільних від науки. Батьки одних приїжджали, інших прислали за дітьми. В гімназії стало пусто, а ми даремно виглядаємо через вікна, чи не приїде хто за нами. Важко було вгамувати жаль за домом. Наші батьки мало коли брали нас до себе на, святки, хотіли, щоб ми і під час свят навчалися. Хотіли добре, а робили погано, бо в свята немає занять, а нам і нашим батькам не було втіхи. Батьки і матері! Тіштеся дітьми, поки діти, бо як підростуть і рознесуться долею по світу, то вже не зібрати їх ніколи навколо себе. Тільки залишиться жаль, що самі не користувалися і дітям не давали щастя, поки було. Батьки і матері! Збирайте навколо себе малечу свою, поки є час, бо ви для них найкращі учителі, найкращий взірець.
Завітала весна, а за нею нові розваги дітям. Пройшла війна на сніжки, а починалася війна на м’яч. Минули сковзанки, а починалися далекі прогулянки і різні ігри. Першого і останнього травня була цілодення травнева гулянка. Всі учні з усіма учителями, з музикою і з якимись завжди хоругвами вирушали з мурів через місто до лісу поважним ходом. Хто міг, їхав попереду на коні. Це було найвище щастя, бо йому здавалося, що він стоїть на чолі цього загону, що всі тільки й на нього дивляться. Тому хлопчак головою, а кінь хвостом крутять на всі сторони, радіючи за себе. Під кінець навчання ми добре опанували їзду на конях, то хлопці заздрили нам, називаючи паничами, маршалами, бо вираз «аристократ» не був відомий в школах. Але, поза тим, учні нас любили, бо ми завжди мали чим з ними поділитися: то родзинками, то цукерками.
Прийшовши на якусь поляну перед лісом, наші полки ставали і гуляли цілий день. З-за лісу подумав би, що війна: іржання коней, звуки пострілів, крик замішання, радість переможців, стогони переможених, коли не раз і кров лилася. Виглядаєш з лісу: одні гоняться, інші втікають. Тут м’ячі, як кулі гарматні, гурчать в повітрі і по землі стрибають, а надувні кулі як бомби, поважно підносяться вгору. Один герой хапає кулю і кидає її ніби з гармати, другий відбиває бомбу кулаком, не один звалиться на землю, не один залетить у рів. Тут люди ніби нападають на велетня. Він розкидає їх, як ведмідь собак. Хлопчаки повертаються до бою і до тих пір наражаються на нові шишки, поки велетня не приборкають: кілька стрибне йому на голову, кілька до ніг вчепиться. Падає велетень. Хлопчаки, як грушки, відлітають від нього, але зараз же, як комарі, обсядуть і мучать його, поки не закричить: «Вибач, але переможений буде терпіти, ніж здасться’. Він лежить собі як забитий, хлопці налетять, він стріпне їх. Ті відлітають, і або новий бій починається, або ж почесний мир наступає. Там одні стріли пускають, інші - дротики. Загальна війна. Звучить труба миру - бій закінчився. Зникли вороги. Усі стають в одні ряди. Кожний зламав собі по гіллячці з листям. І хоча вони не лаврові чи оливкові, несуть їх перед собою на знак перемоги і миру. Грає музика, величезні гілки пливуть, а сонце грає на їхньому листі. Слухаючи і дивлячись здалека, можна подумати, по це лісові боги вийшли погратись у вечірній прохолоді. А засмучений розлукою ліс біжить за ними. Коли музика стихає, а хлопчаки різними голосами закричать, тоді здогадуєшся, що це учні повертаються з прогулянки. Входять до міста. Стихають крики, ряди рівняються, лицарська гордість прикрашає чола хлопців. В їх очах іскри. З розгорнутими стягами, з кіннотою попереду, при звуках переможної пісні, загін, пройшовши через місто, завертає на подвір’я Щеньовського. Поважний старець промовляє, хлопчаки з криками радості підхоплюють його на руки, бо люблять, як дідуся, а я шалію на коні, радію, коли тітонька, боячись за мене, скрикнула, сумую, коли не для мене одного її очі, коли хоч на хвилину відвернула від мене свій чарівний погляд.
Влітку в четвертому класі бувало землемірство /геодезія/. Раненько учні збиралися, майже кожний мав свою тичку залежно від своїх можливостей: заможні мали її окуту як списи зі стягами. З тичками ми оббігали поблизькі села, а як котресь виміряли, то нам здавалося, що ми його здобули.
Бували також і шкільні клопоти, коли назначали важкі завдання, або як наказували писати вірші, а до них найменшого натхнення. Але і на це був спосіб. Мали ми у класі двох віршописів - Ковальського і Маліновського. Відтак ці двоє писали вірші і за себе і за півкопи своїх колег. Ковальський пізніше став відомим перекладачем Мольєра. Ми виручали його за це в кожній пригоді, бо він ніколи не вчився, а тільки вірші писав. Одного разу жид чоботар зробив йому погане взуття. Ковальський побив того копилом. Потерпілий поскаржився директорові, а цей наказав жида задовольнити, жид взяв піврубля. Наш колега написав про це дуже смішну поему з дванадцяти пісень. Складав він часто пасквілі і пісеньки на вчителів, але про це вони ніколи не дізнавалися і не пам’ятаю, щоб коли-небудь Ковальський мав неприємності через це.
Крім прогулянок, кінної їзди, гри в м’яча ми мали ще інші забави. Були це так звані вечорниці, де грали і танцювали. Вони збиралися в деяких учителів і по дівчачих школах. Проходили також забави на околицях, на які нас возили зі шкіл. Вже старші, відвідували також і запусти. Нам здавалося, що ми там перші особи, а там ніхто не звертав уваги на нас. Бували ми також і на видовищах, коли якась кочуюча шанована група польських акторів виганяла з жидівської стайні корів і кіз, а сама починала там співати як ті самі кози, то нам здавалося, що немає нічого кращого. Сльозами реагували ми на кожний сердечний виступ, випереджаючи своїми почуттями акторів і самого письменника. Немає дорожчого скарбу в житті людини як юнацькі почуття. Вони вбирають у себе всі враження, а які враження вбере в себе юнак, така з нього розвинеться людина.
Збіговиськом для забав у Вінниці був дім Щеньовського, а він сам - їх душею. Не було і тижня, щоб в нього не танцювали. Кілька разів на вік там проводились пишні учти, і все це для Ксаверки, щоб забавити її і показати людям. Дівчинка розквітала в красу і чарівність, як іскра розвивається в промінь, як світанок розвивається в ранкову красу. Як я дивився на неї, то на очах ставала красивішою. Вдивлявся в неї як в місяць, як у веселку, як в прекрасний водоспад, як в небо - бо як підносила великі голубі очі, то мені здавалося, що бачу два неба. Зіниці тих очей були як два сонця. Щоки в неї як кров з молоком, свіжа як троянда, скромна як Фіалка, зграбна як сарна, легка як птах, а чарівністю і станом, дотепністю і наукою перегнала всіх своїх ровесниць. Щаслива мати, котра має такий скарб. Щасливий і я, бо міг назвати її моєю тітонькою, бо міг з нею гратися, танцювати, пустувати, бо думав, що так буде завжди.
Дім Щеньовського не тільки тому був привабливий і повний, що в ньому починала панувати королева людських очей і сердець, що в ньому можна було надивитися на красоту, наслухатись анекдотів, але також тому, що в ньому жила старопольська привітність, заправлена веселістю господаря, думка котрого, не люблячи спочинку, творила з кожним разом нові витівки то словом, то дією. Не було і дня, щоб старий Щеньовський не сплів нового жарту, відомого всій Вінниці, і не було випадку, щоб якийсь з них не вдався: то завдяки надуманим листам посварив Поляка лікаря з Німцем аптекарем аж до поєдинку, а потім урочисто мирив. То придумав якусь новину, що потрясла всі мури єзуїтів. То знову мирив бабів пліткарок, котрі боялися згоди, як скажений пес води. То одружував, то розводив. Але кожна його витівка закінчувалася щасливо і весело. Про жарти Щеньовського можна було б написати цікаву книгу. До тих жартів служба його була така вправна, що тільки подивився, а вже знала що робити. Якось усі газети багато писали про дуже страшні землетруси. Астрологи Вінниці сподівалися того землетрусу і в себе, чекаючи на нього зі смутком і тривогою. Щеньовський, бажаючи потішити затурбованих, запрошує учителів на обід. Накрито стіл в найдальшій кімнаті. Під часу обіду точиться розмова про нові землетруси, а звідси - нові тривоги. Щеньовський доводить, що тут не буде землетрусу, учителі вважають, що мусить бути, бо Вінниця лежить в напрямку землетрусу, а ще до того над річкою. Аж тут чути підземний гуркіт. Усіх охопив страх. Гуркіт втих - охололи від страху. Гуркіт повторюється з кожним разом сильніший. Стіл затрясся, склянки задзвеніли, шибки забренчали, і під час найбільшого гуркоту дім затрусився, наче мав розвалитися. Учителі - тікати, Щеньовський за ними біжить через усі кімнати. Переганяють один одного, падають на сходах, вибігають аж на подвір’я. А ще з даху бризки падають на них, і ще остання стара бочка, наповнена черепками, гуркотить по даху, падає поміж учителів, розсипається з гуркотом і показує, що це такі бомби зробили землетрус.
Найважливішим часом в шкільному році було наближення річних про-слухувань, адже за ними починався відпочинок. Вже Вінниця залюднюється, вже святково наряжаєть-ся, вже закінчилися навчання, вже закриті школи, але великий будинок відкритий впродовж трьох днів. Впродовж перших двох днів класи збираються в тісні громади, відбувають прослуховування завжди успішно. Змінюються щогодини і йдуть одні за другими, як полки на військовому полі. Третього дня зранку прослуховування з фізики і хімії із відповідними дослідами. Після обіду прослуховування з образотворчого мистецтва і музики. Кімната прибрана шедеврами шкільних малюнків. В одну мить кімната заповнюється чисельними гістьми, котрі цікавляться шкільною музикою і танцями. Спочатку музика, якою керував учитель математики. Хоча грав фальшиво, такти міряв рівно. Після музики, як майстер обрядів, виступав пузатий, але легкий і танечний як м яч, колишній танцівник короля Станіслава, а тепер учитель танців пан Курц. Вишуканим кроком виводив на середину кімнати стрункі пари найкращих танцівників. Пані Ксавера тільки-що зіграла польського танцю на клавіцимбалі, ще звучать оплески, а вона вже стоїть до танцю. В ньому набувала нової чарівності і життя. Не можна було надивитися на її легкі ніжки, якими, здавалося, не торкалася землі, а сама була подібна до тріпотливого листочка. Всі були в захваті, а я гордився, бо думав собі - тому так гарно танцює, бо зі мною.
Після денних танців зазвичай наступали вечірні. Щеньовський, як наглядач гімназії, не втрачав жодної можливості, аби потішити чисельну молодь, вшанувати багатьох обивателів. А як по-польськи вшанувати по-іншому, як не бесідою. Отож після всіх прослухову-вань розпочиналася пишна учта. Після неї ще ніхто не встиг виспатись, а вже дзвонять на службу Божу. Вона супроводжувалась співом, гарною проповіддю ксьондза Матєйовського і подякою Господу Богу за кінець року. З костелу учні в’ються шнуром до великої хати на великий обряд. На початку його і в кінці - промова. До випускників під час вручення свідоцтв промовляють батьки, та так чуттєво, що аж розплачуться. Аякже, шляхетний промовець, виховані слухачі. Потім учням роздають річні свідоцтва, вимовляючи вголос, чи переходять до наступного класу, чи залишаться в тому самому. Хлопчаки, що поступили, скачуть, як кози, ті, що не поступили, мекають, як кози. На цьому закінчується шкільний рік, розпочинається відпочинок після шкільних мозолів.
Так вигляділи тодішні вінницькі школи, підняті до належного рівня Чацьким, утримані в доброму дусі завдяки належні праці князя Чарториського, що був тоді опікуном освіти, навістивши також і нашу гімназію. Панувала тоді у Вінниці піднесена урочистість і надзвичайні прослуховування в кожному класі окремо. Так як це сталося на початку шкільного року, то весь тягар упав на учнів-другорічників. Подібне було зі мною в п’ятому класі, бо хоч мав перейти в шостий і навіть був похвалений, знаходячись в школі перший рік, однак учителі намовили мого батька, аби залишив мене тому, що я був надто молодий. Жалкую, що він послухав тієї поради, через що я втратив той рік.
Після закінчення шкільного року ми їздили додому, маючи завжди для повторення трохи того, чого навчилися. Час відпочинку проходив на крилах батьківських пестощів. І ось знову з плачем виїжджаємо ми з дому, де достаток сприяв веселощам і забавам. Однак тішились тим, що через рік повернемось сюди.
Таким чином пройшло чотири роки. На четвертому році нашого перебування у Вінниці ми розлучилися з братом Едвардом, котрого батько відвіз на військове навчання до Відня. Смутною була наша розлука. Я залишився з Євстахієм. Він був для мене нерозлучним товаришем аж до кінця мого навчання в школі та університетах. На останньому, п’ятому, році нашого з ним перебування у Вінниці я закінчив школу з великою похвалою і радістю. Дідусь, вписуючи мене до золотої книги і вручаючи свідоцтво, поблагословив, побажав бути добрим громадянином.
Тоді мені здавалося, що я вже «на всю губу» обиватель, що вже закін-чилося навчання і почнеться їзда шістьома кіньми бричкою, стріляння без кінця, господарювання у власному домі на окремих селах і тисячі подібних мрій, виходячи з мого віку і становища. Тому я від’їжджав зі школи з певною гордістю і нетерпеливою цікавістю, що ж буде далі. Але прощаючись, коли тітонька потиснула мені руку і сказала: «То вже не повернешся до нас?», -перед очима постали невинні забави з нею та посмішка, з якою приймала вона маленькі мої подарунки, і наша взаємна і сердечна, як брата з сестрою, прив’язаність. В очах появилися сльози і сумно було мені покидати школу. «До школи не повернуся, а до тітоньки - сто разів», - повернувся, поцілував сердечно найприємнішу ручку. Батько і брат вже чекали в бричці.